ПРИБЛУ́ДА, и, ч. і ж. 1. зневажл. Той, хто випадково опинився де-небудь, пристав до когось. В тому господньому селі, На нашій славній Україні, — Не знаю, де вони взялись, — Приблуда князь. Була й княгиня (Шевч., II, 1953, 9); І звідки така напасть на неї? Притарабанився якийсь приблуда взимку з Варивоном до дівчат на колодку, сидів, мов сич, слова не промовив, а в душу її мов обома руками заліз (Стельмах, II, 1962, 342); // Зайшла, немісцева людина; захожий. Слово «приблуда» було для нього найобразливішим словом. Байда не почував себе тут приблудою, він прийшов у це село з чесними намірами і, крім добра, нічого більше не бажав людям (Д. Бедзик, Серце.., 1961, 30); // Людина, чужа якому-небудь середовищу. — Нема потреби нам пхатися в ті панські-магнатські круги [кола], де ми довіку будемо приблудами та приймачами (Фр., VIII, 1952, 49); // Людина, що не має постійного місця проживання; бродяга. — Вже знов оце приблудилась до села, приблудо, волоцюго! (Н.-Лев., II, 1956, 25); — Ти знаєш, що ти — приблуда, волоцюга? Тільки од мене підеш, тебе зразу в тюрму запровадять (Вас., III, 1960, 299); — А там, на базарі, сам, бачив [Пампушка], вистави вишкварюють якісь приблуди, мандрівні лицедії (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 139); Виє вітер, довго виє, навіть слухать обрида.. Ну, чому б тобі, приблудо, не заснути уночі, Не погріть старечі кості в димарі чи на печі? (Сим., Земне тяжіння, 1964, 71); // Тварина, що прибилася до чужого стада, двору, дому і т. ін.
2. жарт. Про того, хто не може всидіти вдома, любить бродити. Мати, остро позирнувши на Мирона, сказала.. : — Іди, приблудо, йди! Такий парубок великий, що вже би далі женився, а такі дурниці говорить (Фр., І, 1955, 234); Ніколи не держався [Тарас] хати, а тинявся десь по бур’янах, за що старша сестра Катерина прозвала його маленьким приблудою (Кол., Безсмертний Кобзар, 1961, 6).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 560.