ПРИВ’Я́ЛИЙ, а, е. Дієпр. акт. мин. ч. до прив’я́нути. Рум’янець на її лиці своїм тоном нагадував трохи прив’ялі пелюстки яблуневого цвіту (Вол., Місячне срібло, 1961, 67); Прив’яле бадилля пожовкло й вилягло (Шиян, Баланда, 1957, 260); — Дочка моя вмерла? Дочко, дочко малая! Рученьки мої холоднісінькі! Личенько моє прив’яле! (Вовчок, І, 1955, 269); Холодна вода, що ледве заносила застояною діжкою, відразу освіжила прив’ялі м’язи (Вільде, Сестри.., 1958, 285); * Образно. І де та осінь — дум прив’ялих вісник, Коли врожай звезуть з сердець і нив?.. (Стельмах, V, 1963, 224); * У порівн. Його сухорляве лице, обрямоване [обрамоване] довгим волоссям, було ніби втомлене, неначе прив’яле, як і той лист на абрикосах (Н.-Лев., VI, 1966, 89).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 584.