ПРИВІ́ТНИЙ, а, е.
1. Який виявляє щирість, доброзичливість до когось. Та й дівчина ж була! Велична, хороша, до всякого привітна й ласкава, і заговорить, і засміється, і пожартує (Вовчок, І, 1955, 21); Виростила вона сина. І здоровий він, і красивий, і до старих ввічливий, і до молодих привітний (Чорн., Визвол. земля, 1950, 31); // Який виражає щирість, доброзичливість (про обличчя, очі і т. ін.). Я знову стрівся із нею. З тою, що кинула квітку в моє серце. Зиркнула на мене таким привітним, ніжно-цікавим оком, що квітка ожила й запахла (Коцюб., II, 1955, 187); Обличчя в майора Конашевича було дуже привітне (Собко, Вогонь.., 1947, 111); // Сповнений доброти, щирості (про слова, розмову і т. ін.). Цілий світ робив Микитці наперекір: дома його зневажали й били, на селі його били, від нікого не чув привітного слова, хіба тільки сварку (Март., Тв., 1954, 143); Сонні верби… привітна розмова… Синій місяць у дзеркалі вод… (Сос., І, 1957, 209); // Повний ніжності, добрих почуттів (звичайно про пісню). Десь заливається гармонія і лине привітна та широка пісня (Кучер, Дорога.., 1958, 80); Стою під кленом біля джерела — У серце йдуть пісні привітні (Стельмах, Добрий ранок, 1941, 49).
2. У якому щиро, гостинно зустрічають кого-небудь. Зостається небагато Вже й до рідного села, Де нас жде привітна хата, Повна світу і тепла (Щог., Поезії, 1958, 336); Я тут не гість. Я свій. Я вдома На цій привітній стороні (Уп., Укр. поема, 1950, 17); Четверо дітей самі зосталися на білому, не завжди привітному світі (Собко, Звич. життя, 1957, 22); // Який приваблює до себе; манливий. Од тепла мліло тіло, мліла й душа молодої дівчини. Ще привітніша здавалась для неї прийдешність (Н.-Лев., VI, 1966, 57); Тінь від смереки така привітна, а зелень така сочиста, м’яка, — і хочеться подарувати собі трохи спочинку (Хотк., II, 1966, 316).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 576.