ПРИВІ́ТНО. Присл. до приві́тний. Люди бадьорилися і дивилися якось привітніше на світ (Фр., VIII, 1952, 98); Василь перейшов трактором рідну прадідівську межу, привітно кивнувши батькові (Довж., І, 1958, 85); Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво (Н.-Лев., II, 1956, 264); Київ привітно зустрів гуцулів (Стельмах, Над Черемошем.., 1952, 145); Все то на ній [дівчині] так привітно виглядає, все бере на себе очі (Мирний, III, 1954, 144); * Образно. І діти сміються, і вітер привітно в каштанах шумить (Сос., Вірші, 1954, 31); // у знач. присудк. сл. На образах забіліли здорові.. рушники. В покоях одразу стало чисто, привітно, по-господарському, але по-старосвітському (Н.-Лев., III, 1956, 84); У різних товариствах бував, за різними столами сидів Дорошенко.., але, здається, ніде не було йому так затишно й привітно, як тут, у цьому товаристві (Гончар, Тронка, 1963, 142); Так у цім саду привітно! А як яблуні цвітуть, Навіть листя не помітно — Скрізь тоді рожево тут (Позн., Ми зростаєм.., 1960, 72).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 576.