ПРИМ’Я́ТИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до прим’я́ти. В тому місці, де лежала вчора загублена книжка, стебельця і досі були прим’яті (Донч., VI, 1957, 497); Ось уже крізь віконце прим’ятих верболозів сколихнулося плесо Бугу (Стельмах, II, 1962, 56); Де лежав Пилипко, тільки слід його: чорніє діряве ряденце, бовваніє прим’ята подушка (Мирний, IV, 1955, 304); Підвелася [Марічка], поправила прим’яту спідничку й рішуче пішла далі (Дмит., Обпалені.., 1962, 210); * Образно. Суворий двірник, доволі прим’ятий цілим життям праці й нестатків, слухав свого чудного приймака (Мик., II, 1957, 248).
2. у знач. прикм., перен. Покритий зморшками, змарнілий (про обличчя). На його прим’ятому, втомленому лиці блукала посмішка (Шовк., Інженери, 1948, 288); — Ти порятуєш, трясця його матері! — злість оживила прим’яте, трохи роздуте біля вух обличчя дукача (Стельмах, II, 1962, 12).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 685.