ПРИПЛИ́НУТИ, ну, неш, док.
1. Те саме, що припливти́. Ех, і море, море синє, В рідний дім моряк приплине, Ясноокий, молодий, Воїн ловкий, хоч куди (Стельмах, V, 1963, 132); Прийди, прийди, мій миленький, приплини з водою, Бо я року не вибуду, піду за тобою (Коломийки, 1969, 347); Весь цей потік [гомінких людей] швидко посуне через великий парк, приплине до заводської брами (Собко, Біле полум’я, 1952, 3); Вона ж відчувала дівочим чуттям, що щастя, як повінь весняна, приплине. Коли він у тому незчується й сам (Перв., II, 1958, 397); * Образно. Думки пливли поволеньки. Женя не відгонила їх, нікуди не скеровувала. Все одно ні до чого не приплинуть… (Шовк., Людина.., 1962, 106).
2. поет. Те саме, що прили́нути. Нас розлучено. І крізь безсоння, Що сплива, як зірок течія, Крізь осіннє холодне підсоння Я до тебе приплину, моя! (Перв., І, 1958, 119); — Приплинь до хати, сину мій Іване (Стельмах, V, 1963, 26).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 712.