ПРИ́СВИСТ, у, ч. 1. Свист, яким супроводжують пісню, танець або якусь дію. В цю пізню пору аж луна з виляском йшла від веселих музик із присвистом та притоптуванням закаблуків (Смолич, Мир.., 1958, 71); Йдуть у поле трактористи — Плугарі, Йдуть з піснями та присвистом На зорі (Воронько, Три покоління, 1950, 53); Все ближче бурхала пісня, і ось, коли вже на завершення пісні повітря несподівано розітнулось молодецьким кавалерійським присвистом, Яресько завмер! (Гончар, Таврія.., 1957, 528).
2. Свистячий звук, що супроводжує голос, дихання, кашель, зітхання і т. ін. Я рішуче не можу чути того здушеного, з присвистом віддиху, що, здається, сповняє собою весь дім (Коцюб., І, 1955, 414); Кажан говорив з присвистом — може, в нього був такий зуб у роті з дірочкою, що свистів (Донч., II, 1956, 371); З верхньої полиці [вагона] чути хропіння з якимсь дивним важким присвистом (Кол., На фронті.., 1959, 17); Нараз чутно з дороги довге, надривне бухикання, з пищиками, з присвистом, із прокльонами (Мик., І, 1957, 36); // Свистячий звук, призвук, утворюваний рухом повітря, тертям об який-небудь предмет і т. ін. Аж ось із присвистом гарматного снаряда шарпнув вітер і, здавалося, затріщали щогли на пароплаві (Трубл., Лахтак, 1953, 7); Терпко рипить сніг під ногами, з присвистом скавучить під полозками саней (Кир., Вибр., 1960, 300); Відколи пам’ятаю себе, я люблю вітряки, люблю.. гудіння млинових жорен, і присвист, і зітхання ковша, коли він вбирає в себе зерно (Стельмах, Щедрий вечір, 1967, 114).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 14.