ПРИСТО́ЙНО. Присл. до присто́йний. [Панна:] Пане отамане! Накажіть отим своїм гайдамакам, щоб вони з панною поводилися пристойно! (Вас., III, 1960, 188); Кімната власного будинку Трохима Корчака в одному з міст західних областей України. Прибрана вона небагато, але дуже пристойно (Собко, П’єси, 1958, 255); Як на чужоземця українською мовою Петушек говорив цілком пристойно, лише своєрідно інтонував речення (Шовк., Інженери, 1956, 19); — Уявіть, малює він досить пристойно (Стельмах, І, 1962, 267); // у знач. присудк. сл. — А Сомко знаєте який? Зараз загориться, як порох. «Пане гетьмане, — до Юруся, — старого пса не пристойно мішати в нашу компанію…» (П. Куліш, Вибр., 1969, 58); — Може, це не зовсім пристойно звертатись з просьбою до незнайомої людини… — Цю незручність легко усунути… Давайте познайомимось… (Бурл., Напередодні, 1956, 39).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 41.