ПРИЦМО́КУВАТИ, ую, уєш, недок., ПРИЦМО́КНУТИ, ну, неш, док., розм. Утворювати характерний звук, що нагадує «ц», перев. виражаючи якесь почуття (задоволення, здивування, захоплення, нерішучість тощо). Микула почав розповідати свої пригоди. Дзерон тільки прицмокував з дива, а батько Микулів зітхав і хрестився (Мак., Вибр., 1956, 477); Юхим Барило вихоплює піджака, крутить його на всі боки, прицмокує язиком (Кучер, Прощай.., 1957, 211); Коли рудобородий дядько похитав головою і прицмокнув масними губами не від жалю до неї, а від того, що бачив у ній надто мало сили для роботи, вона, мов підкошена, впала на коліна (Речм., Весн. грози, 1961, 69); Він наставив глибоку і чорну, мов корито, пригорщу і від радості, що зараз закурить, враз пожвавішав: притупував чобітьми, приахкував, прицмокував (Тют., Вир, 1964, 111); // Голосно плямкати, п’ючи що-небудь або споживаючи їжу. Чути було, як прицмокував Хведосій, тягнучи горілку з сулії (Сміл., Зустрічі, 1936, 38); Баба сіла до столу, спритно вхопила сосиску, поклала її на скибку хліба і почала їсти, прицмокуючи язиком (Собко, Звич. життя, 1957, 57); Їжачок жадібно почав пити молоко, ще й прицмокував (Коп., Як вони.., 1961, 198).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 93.