ПРИ́ЯЗНО, діал. ПРИ́ЯЗНЕ. Присл. до при́язний. Максим кланявся їм і вітав їх голосно, приязно (Фр., VI, 1951, 25); Баба Горлиця сіла край ліжка, сумно і приязно глянула на Марину (Дмит., Наречена, 1959, 234); Семен та Мотря сиділи близенько одно коло одного. Вони приязно вели розмову (Коцюб., І, 1955, 46); І не знаю, Чого маленькому мені Тойді [тоді] так приязно молилось, Чого так весело було? (Шевч., II, 1963, 38); — Що ви-те мене заміж випихаєте? — жартівливо обізвалась Дарка, приязне подивившись на батька (Л. Укр., III, 1952, 668).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 107.