ПРИ́ЯЗНЬ, і, ж.
1. Дружня прихильність до кого-небудь, симпатія (часто взаємна). Степи, гори чи діброви — Все я переходив, Та приязні і любові Ніде не знаходив (Граб., І, 1959, 583); Княгині просто чомусь подобалась ця дівчина, щось у ній викликало приязнь, довіру (Скл., Святослав, 1959, 103); Відомо, що й Горький платив Франку великою своєю приязню і був дуже високої думки про нього як про письменника і людину (Рад. літ-во, 3, 1957, 46).
◊ Захо́дити (зайти́) у при́язнь з ким, заст. — приятелювати. Вона бездоганно правила своє шкільне діло, але ніколи ні з ким не заходила в приязнь (Дн. Чайка, Тв., 1960, 47); Лисичка з Журавлем у велику приязнь зайшли, навіть десь покумалися (Фр., IV, 1950, 57).
2. Привітне ставлення до кого-небудь. Двері мені відчинив сам Кірхнер. Обличчя його світиться незвичайною приязню (Кол., На фронті.., 1959, 137).
3. Потяг до чого-небудь; уподобання. Я повний приязні до сонця і йду просто на нього, лице в лице (Коцюб., II, 1955, 229); Саїд ладен був відмовитись від своєї приязні до портретів, аби тільки не бути з Любкою віч-на-віч (Ле, Міжгір’я, 1953, 118).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 107.