ПРО́ВІСТЬ, і, ж.
1. рідко. Те саме, що зві́стка 1. І поки я, не тямлячись від щастя, Носитиму по людях любу провість, Ти підеш панувать в нову країну І на землі збудуєш рай новий (Л. Укр., І, 1951, 211); — Усе б гаразд, якби не гризь на совісті, Що від батьків ні вісті, ані провісті (Мисик, Біля криниці, 1967, 233).
2. перен., поет. Прикмета, ознака і т. ін., що провіщає близькість, настання чого-небудь у природі; передвістя. [Кассандра:] Так ти скажи мені по правді, брате, яку ти провість по пташках побачив? (Л. Укр., II, 1951, 294); Молодий, усіх я запевняв,.. Що осіннє прив’ядання трав І кружляння голубих сніжинок, — Лиш весняних трав передчуття, Тільки провість ясних вод весняних… (Рильський, II, 1960, 213).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 137.