ПРОГАРЦЮВА́ТИ, ю́ю, ю́єш, док.
1. перех. і неперех. Проїхати, проскакати верхи на коні гарцюючи. Він побачив, як перед полками.. на білому коні прогарцював невисокий, широкоплечий вершник і за мить зник в юрбі (Кочура, Зол. грамота, 1960, 149); Гнат прогарцював прощальне коло по двору, зупинився у воротях, зняв карабін і вистрелив п’ять разів у повітря (Тют., Вир, 1964, 330).
2. перех., перен., розм. Виконати в швидкому темпі (танець). — Вже ні метелиці не потанцює, ні козачка з парубком не прогарцює (Укр. поети-романтики.., 1968, 271).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 148.