ПРОГЛИНА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ПРОГЛИНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., перех., розм. З’їдати що-небудь жадібно; поглинати. Він [містер Хо] присунув до себе страви й узявся їх проглинати (Смолич, Сорок вісім.., 1937, 62); Олексій і Юрко так стялись, наче один другого хотіли проглинути (П. Куліш, Вибр., 1969, 302); * Образно. Глибока шахта проглинула людей і не вертала (Гр., Без хліба, 1958, 168).
◊ Мов (немо́в, на́че, нена́че і т. ін.) земля проглинула кого — хтось безслідно зник. Дід знову забалакав, наче сам до себе: «..Ще мало у мандрах пропало [людей], мов їх земля проглинула?..» (Мирний, І, 1949, 158); Проглину́ти язика́ (язи́к) — те саме, що Проковтну́ти язика́ (язи́к) (див. проковтну́ти). З мікрофона почувся зловтішний регіт: — Що, містер Макітра, язика свого проглинули? (Вол., Дні.., 1958, 195); Хай мене́ земля́ проглине́ — уживається як заприсягання, запевнення в чому-небудь. — Хай мене грім поб’є!.. хай мене сира земля проглине, коли я їв чию часть [частину], окреме своєї! — клявся Попенко (Мирний, І, 1954, 333); Хай тебе́ (його́, її́ і т. ін.) земля́ проглине́ — уживається як побажання смерті кому-небудь.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 150.