ПРОГНІВЛЯ́ТИСЯ, я́юся, я́єшся, недок., ПРОГНІВИ́ТИСЯ, влю́ся, ви́шся; мн. прогнівля́ться; і ПРОГНІ́ВАТИСЯ, аюся, аєшся, док. Виражати гнів, роздратування; сердитися, гніватися. Так і тут же бачимо, що наш отець, цар небесний, не до кінця прогнівляється на нас, а усе жде, щоб ми схаменулися, покаялися і вернулися до закону його святого і робили його волю (Кв.-Осн., II, 1956, 121); Я пишу гарно і швидко і, присівши твердо до роботи, за два місяці заробила щось п’ятдесят ринських. Олесеві я нічого не казала про свої заробітки, боялась, щоб він не прогнівався (Фр., III, 1950, 110); — Прогнівався господь, — зашамотіла юрба (Еллан, II, 1958, 8); Тричі нечуваний грім прокотився над плесом Аверну. «Леле! — озвалась вона… — Хто нас губить, Орфею нещасний. Хто прогнівився на нас?..» (Зеров, Вибр., 1966, 219).
◊ Не прогні́вайся (не прогні́вайтесь): а) ввічлива форма вибачення або відмови. Не прогнівайся, коли згадаю, Як провів своє ти парубоцтво (Фр., XIII, 1954, 343); — Та будьте ласкаві, вже не прогнівайтесь за мої книги, — сказав тихо отець Харитін (Н.-Лев., III, 1956, 187); — Спасибі, тату, й за це. Коли щось не так сказав, не прогнівайтесь, бо я теж хочу господарем стати (Стельмах, II, 1962, 345); б) (ірон.) вини самого себе, сам винуватий. — На сей раз прощу. Чуєш — удруге так зробиш — не прогнівайся. Всю шкуру з тебе здеремо (Мирний, IV, 1955, 113); — Мотузко, ти мені оті свої штуки покинь! Поки не пізно. А то не прогнівайся (Головко, II, 1957, 92).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 152.