ПРОГОРТА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ПРОГОРНУ́ТИ, горну́, го́рнеш, док., перех.
1. Розгрібаючи що-небудь в різні боки, утворювати заглибину, лунку і т. ін. Заруба з агрономом квадрати вимірюють, прогортають кожну лунку, щоб у ній було не більше, як двоє кукурудзяних зерняток (Кучер, Трудна любов, 1960, 506); Народ з самого ранку узявся був за лопати, щоб прогорнути хоч стежку, та, нічого не зробивши, розійшовся по хатах… (Мирний, III, 1954, 10); [Лукаш:] Прогорни, моя Доле, хоч руками долинку, чи не знайдеш під снігом з дивоцвіту стеблинку (Л. Укр., III, 1952, 267); // Взагалі розгрібати, розкидати, розсовувати в різні боки що-небудь сипке. На велику силу Пріська з Христею одхилили двері, прогортаючи руками сніг (Мирний, III, 1954, 10); На спідометрі стрілка часом показувала швидкість вісімдесят кілометрів за годину. Місцями, вивертаючись поміж деревами на такій швидкості, колеса прогортали листя аж до вогкої землі (Ле, Клен. лист, 1960, 79).
2. Відхиляти вбік, розхиляти в різні боки (про гілля дерев або кущів, квіти і т. ін.). Ой перепеличка Мала-невеличка.. По полю літає, Комиш прогортає (Укр. нар. пісні, 1, 1964, 468); Брела [Ганна], щоб не хлюпнути, обережно прогортала рукою лілеї та латаття (Гончар, II, 1959, 268); Бігла [Катря] полем у густому житі, прогортаючи білими руками важкий колос (Кучер, Прощай.., 1957, 284); Пливу човником, прогортаючи верховіття лози (Коп., Як вони.., 1948, 14); Він ті кущі потихеньку прогорнув — сидить дівчина на лавочці (Вовчок, І, 1955, 146); * Образно. Коні стиха форкали, прогортаючи своїм форканням густу, насторожену тишу (Кач., Вибр., 1953, 362).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 156.