ПРОГУГНИ́ТИ і ПРОГУГНІ́ТИ, ню́, ни́ш, док.. розм.
1. перех. і без додатка. Те саме, що прогугня́вити. — А ви куди ж так рано зібралися? — І не питайте, пане, біда: від полісовщиків тікаємо, — понуро прогугнів Левко (Стельмах, І, 1962, 77).
2. неперех. Док. до гугни́ти, гугні́ти 2.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 162.