ПРОДЗВОНИ́ТИ, дзвоню́, дзво́ниш, док.
1. неперех. Док. до дзвони́ти 1. Продзвонили востаннє: поїзд рушив (Л. Янов., І, 1959, 382); Продзвонив дзвоник. Учні з галасом займають свої місця (Кол., Терен.., 1959, 22).
2. перех. і неперех. Дзвоном позначити час або повідомити про що-небудь. Годинник в залі продзвонив дванадцять (Н.-Лев., III, 1956, 157); Нарешті продзвонили повістку, а ще за півгодини, важко сопучи, до станції підповз довжелезний порожняк (Головко, 1, 1957, 45); // безос. З башти продзвонило дванадцять (Коцюб., II, 1955, 413).
◊ Продзвони́ти по душі́, церк. — забити у дзвони, оповіщаючи про чиюсь смерть. Пособорували генеральшу в обідню годину, а на ранок і по душі продзвонили… (Мирний, І, 1949, 203).
3. неперех. Дзвонити якийсь час.
◊ Продзвони́ти зуба́ми — протремтіти (звичайно від страху, з переляку, від холоду) якийсь час. — Цілу ніч, — розповідала вона, — я з дитиною продзвонила там зубами від страху на якійсь бочці (Козл., Ю. Крук, 1957, 440).
4. неперех., перен., розм. Розголосити, поширити (звістку, новину, чутку і т. ін.). — Таки сховались ми з своїм весіллям! Таже ж він оце продзвонить на всю губернію про весілля! (Н.-Лев., І, 1956, 140).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 168.