ПРОДЗИЖЧА́ТИ, чу́, чи́ш, док.
1. тільки 3 ос., неперех. Док. до дзижча́ти. Спочатку Вася не зрозумів, що це таке продзижчало біля самого його вуха (Собко, Скеля.., 1961, 132); З багатьох заборол продзижчали стріли (Хнжняк, Д. Галицький, 1958, 109).
2. тільки 3 ос., неперех. Пролетіти з дзижчанням. Бджола продзижчала над вухом, ударилася в шибку і впала на підвіконня голічерева, безпорадно перебираючи ніжками (Рибак, Переясл. Рада, 1953, 356); Продзижчала мимо куля (Автом., Коли розлуч. двоє, 1959, 529).
3. перех., перен., розм. Промовити, виконати що-небудь із дрижанням у голосі. — А співає [Ватя] манерно ще й дзижчить, мов гедзь: дссс… дссс… Не переспівала, а продзижчала усю «Азру» (Н.-Лев., IV, 1956, 138).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 168.