ПРОЗВА́ННЯ, я, с., часто у сполуч. з прийм. н а, п о. Те саме, що прі́звисько. — Це той розбійник, на прозвання Мороз (Вас., II, 1959, 147); // заст. Прізвище. — Як вас зовуть? — спитала [дівчина]. — Павло. — А на прозвання? — Чорнокрил (Вовчок, І, 1955, 149); Йде байдужий, безтурботний, І душа у нього п’яна. Дон-Жуан його наймення. По прозванню де-Морана (Черн., Поезії, 1959, 393).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 182.