ПРОЗИВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ПРОЗВА́ТИ, ву́, ве́ш, док., перех.
1. Давати кому-небудь прізвисько. Банатом прозивали його,.. бо він служив при війську на Угорщині в Банаті і не раз розповідав про той свій побут у Банаті (Март., Тв., 1954, 58); Ярослава звали Ярик Тато, мати і сестра, А на вулиці Школярик — Прозивала дітвора (Воронько, Коли вирост. крила, 1960, 117); — Уже як у кого встряне [Карпо], як уїсться: точить-точить, поки-таки наскрізь не проточить! Так його піщани й прозвали Іржею (Мирний, І, 1949, 205); Проньку Лукашевого.. прозвали Сорокою за ластовиння на обличчі (Донч., VI, 1957, 7); Весь час з комсомольцями працюю, вчу їх, отож і мене, старика, прозвали тут комсомольцем (Літ. газ., 14.IX 1950, 2); // Давати назву чому-небудь. З гір аж до моря уступи сягають. Люди прозвали їх «Чортові сходи» (Л. Укр., І, 1951, 69); // Звати, іменувати когось. — А як твого батька прозивають? — Охрім Балаш (Н.-Лев., II, 1956, 309); «Як зовуть тебе, молодче? Хто ти родом? звідкіля ти?» Відказав на те невольник: «Мохаммедом прозивають…» (Крим., Вибр., 1965,56); — А як тебе батьки прозвали? — Леся… (Голов., Близьке.., 1948,136).
2. розм. Визначати, характеризувати кого-, що-небудь якимсь словом, означенням і т. ін., виявляючи своє ставлення. І Цайлик і Немет прозивали його [Ласло] на вечері своїм земляком, плескали по плечу (Скл., Карпати, II, 1954, 106); — Хе-хе-хе! І чого жахаються, дурні? — шамкає він беззубим ротом. — Діда Хо, що світ прозвав страхом? А дід цілком і не страшний… Ось погляньте!.. (Коцюб., І, 1955, 149); Гармата добре частувала снарядами на всі кінці… Недаром лагідно прозвали її мамашею бійці (Гонч., Вибр., 1959, 162).
◊ Прозива́ти оста́нніми (уся́кими і т. ін.) слова́ми див. сло́во.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 183.