ПРОКО́ЛЕНИЙ, ПРОКО́ЛОТИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до проколо́ти. Людина, загукана та забита довгими літами недолі і приниження, відмалку погорджувана, поштурхувана та висміювана, стягається сама в собі, корчиться, мов проколений слимак (Фр., І, 1955, 262); — Ой ви, ручки, ви спрацьовані, А за що ж ви тут поховані?! Ой ви, ручки, ви змозолені, А за що ж ви ще й проколені?! (ІІавл., Бистрина, 1959, 139); Збороти я не зміг тривоги і обернувсь!.. Удар і стогін… І він проколотий лежить багнетом червоногвардійця (Сос., II, 1958, 340); Проколоту ногу йому весь час наривало і зараз рознесло так, що насилу могли стягти з нього чобіт (Гончар, Людина.., 1960, 90); На полі, проколене високими стернями і змішане з тонкими тінями од них, коливалося згускле місячне сяйво (Стельмах, II, 1962, 89); // проко́лено, проко́лото, безос. присудк. сл. — Я почував себе так, ніби мені було проколото вуха (Ю. Янов., II, 1958, 103).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 204.