ПРОНИ́ЗУЮЧИЙ, а, е. Дієпр. акт. теп. ч. до прони́зувати 3, 4. З-за рогу, наче гумовою палицею, вдарив мене в обличчя різкий, пронизуючий вітер (Кол., На фронті.., 1959, 167); Від води тягло холодом — пронизуючим, гострим. Здавалося, останнє тепло відбирала в дівчини ця крижана вологість (Кочура, Родина.., 1962, 148); Рухи його були повільні й поважні, голос баритоновий, трошечка [трошечки] хрипуватий, погляд холодний і немов наскрізь пронизуючий (Фр., II, 1950, 292).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 241.