ПРОПОВІ́ДНИК, а, ч. 1. рел. Той, хто проповідує, поширює яке-небудь віровчення. Острог став місцем, звідки вийшло чимало вчених, дипломатів, поетів і проповідників (Тулуб, Людолови, І, 1957, 126); Особа чеського реформатора й проповідника [Яна Гуса] зацікавила Шевченка передусім своєю революційною діяльністю (Життя і тв. Т. Г. Шевченка, 1959, 189); // Той, хто виголошує проповідь (у 1 знач.); церковний оратор. Серед тих чорних хмар [проповіді], як білий невинний голуб, здіймалась у височінь огрядна постать натхненного проповідника (Коцюб., І, 1955, 324); Він, що чув колись гарячого проповідника Саванаролу, почав викривати багаті монастирі, багатіїв, що жили зі страшної праці селян (Ів., Друкар.., 1947, 4).
2. перен. Той, хто проповідує, пропагує які-небудь погляди, ідеї і т. ін. Робітники створюють в усьому світі свою, інтернаціональну культуру, яку давно підготовляли проповідники свободи.. (Ленін, 23, 1972, 145); Він [О. С. Пушкін] виступав проповідником розуму, муз, кохання — такі з точки зору поета основні вимоги і стремління людської природи (Вісник АН, 5, 1949, 37); Ми називаємо імена людей, що саме й були глашатаями і проповідниками цієї дружби [російського й українського народів] (Рильський, X, 1962, 31).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 257.