ПРОРОНИ́ТИ, роню́, ро́ниш, док., перех.
1. Ненароком упустити або згубити який-небудь предмет.
◊ Пророни́ти сльозу́ — заплакати. [Настя:] Як його брали, то аби вам слово сказала, аби одну сльозу проронила, як чесній жінці годиться! (Фр., ІХ, 1952, 121); Майже весь день Соломія просиділа біля тіла свого чоловіка. Вона не проронила жодної сльози, і лише очі її застигли в німому та безвихідному смутку (Голов., Тополя.., 1965, 206).
2. у сполуч. із сл. слово, звук, перен. Стримано, коротко промовити що-небудь (звичайно після тривалого мовчання). За цілий день ніхто не проронив і слова (Мирний, І, 1954, 334); Катря хіба що коли-не-коли проронить слово, а більше мовчала заглиблена в собі (Головко, ІІ, 1957, 575); Всі так і вважали — непоганий, знаючий механік, але такий небагатослівний, що звуку зайвого не проронить (Збан., Переджнив’я, 1955, 169).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 272.