ПРОСТОГНА́ТИ, стогну́, сто́гнеш, док.
1. неперех. Док. до стогна́ти 1. Вона глянула ще раз на Мотрю, поступилася назад, простогнала, сіла мовчки на піл (Мирний, І, 1949, 136); Раптом простогнав Василь Максимович — тим довгим, здавленим стогоном, коли сниться щось жахливе (Шовк., Людина.., 1962, 166).
2. перех. і без додатка. Сказати, вимовити із стогоном. — Галю, так в чім же діло? — простогнав я (Л. Укр., III, 1952, 683); Відповідь була незрозумілою. Невідомий щось прохарчав чи простогнав (Ткач, Жди.., 1959, 21).
3. неперех. Стогнати якийсь час. — Он учора, як сова та, як сич, цілу ніч простогнала [Загнибідиха] та проголосила (Мирний, III, 1954, 98); Три дні старий ще в ранах простогнав, На хвилю не проснувшись із нетями (Фр., XIII, 1954, 283); Цілу ніч простогнав [Онисько] від побоїв (Цюпа, Три явори, 1958, 27).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 299.