ПРОХОЛО́ДА, и, ж. Свіжість у повітрі, легкий холодок, що освіжає, бадьорить. Стало темно по садочках. Тихо пил сідає, І село у прохолоді Ніби оживає (П. Куліш, Вибр., 1969, 399); Сходило сонце. По застиглих від нічної прохолоди горбах переливалися білим морем гірські тумани (Хотк., II, 1966, 148); Низько покотився долиною туман, з лісу повіяло прохолодою (Стельмах, II, 1962, 359); * Образно. Як це приємно — спітнілу Скинуть сорочку — і з ходу Лить на розпарене тіло Відер дзвінку прохолоду! (Гірник, Сонце.., 1958, 43); // Прохолодне місце, затінок (у 1 знач.). Сонце повернуло геть з полудня і страшенно пекло. У садку, в прохолоді — і то було душно-млосно (Мирний, III, 1954, 157); Ой, тополі край дороги Кличуть в прохолоду! (Шпак, Вибр., 1952, 80).
Для прохоло́ди — щоб прохолодитися (у 1 знач.), освіжитися. Найнявши нам кілька фір та захопивши для прохолоди компанії відер два пива, рушив [отець Кантемир] із нами (Сам., II, 1958, 398).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 341.