ПРОЧУ́НЯТИ, яю, яєш, док., розм. Прийти до памя’ті. Марія прочуняла з півсну-споминів, заломила руки та й кричала. — Діти мої, сини мої, де ваші кістки білі? (Стеф., І, 1949, 194); Те, що справді зі мною було, здалось мені маренням, і я подумав: ось прочуняю і побачу себе в своїй хаті (Мур., Бук. повість, 1959, 227); // Видужати. — Та я б руки під нього підложила, щоб видужав, та вік би весь не спала, за ним би дивилась, аби прочуняв (Збан., Єдина, 1959, 41).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 348.