ПРОШЕПОТА́ТИ, очу́, о́чеш і ПРОШЕПОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, док., перех. Те саме, що прошепта́ти. — Усе Дніпро шумить! Усе дерева шелестять! — мовить удова і зітхне й прошепоче: — Боже мій..! (Вовчок, І, 1955, 313); — Женю, — ледве чутно прошепотіла вона (Гончар, III, 1959, 402); * Образно. Свіжий, але лагідний вітерець доторкнувся до щік, прошепотів щось зрозуміле одному серцю про весну (Речм., Весн. грози, 1961, 105); // безос. — Стій, — прошепотіло, і перед ним з’явилась постать з рушницею напоготові (Трубл., І, 1955, 44).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 350.