ПРОШКУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок., розм. Іти навпростець, напрямки. Вранці пішов [Коропов] блукати. Прошкував м’яким житнім вруном (Земляк, Гнівний Стратіон, 1960, 139); // Прямувати куди-небудь. — Куди це ви прошкуєте? — спитав Ліпешко дзвінким голосом (Гуц., Скупана.., 1965, 127).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 351.