ПУХОВИ́К, а́, ч. Перина, набита пухом (у 1 знач.). Хто в світі не знавав Напасти [напасті]? Якби знаття, де впасти — То б пуховик послав (Бор., Тв., 1957, 170); Недарма кажуть: чесному та бідному й колючка терпиться, а багатому та злодіяці й пуховики боки мнуть (Тют., Вир, 1964, 430); Кіндрат з обмороженими вухами, з розпухлими пальцями на обох ногах лежав на м’якому пуховику в батьківській хаті (Іщук, Вербівчани, 1961, 222).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 410.