ПШИК, виг.
1. Звуконаслідування, що означає шипіння води, пари на чомусь розжареному, гарячому.
2. розм. Уживається як присудок за знач. пши́кати. Ледачий з їх москаль та й миршавий козак! Чи трапиться стрілять… — пшик порох на пановці [панівці]!.. Уже й злякалися! (Г.-Арт., Байки.., 1958, 185).
3. у знач. ім. пшик, у, ч., зневажл. Ніщо, дурниця. Зробив з лемеша пшик! (Номис, 1864, № 7609); [Старшина:] Купили хріну, треба з’їсти.. А то думають, думають, ні вголос, ні мовчки; а ляхи догадаються — от тобі й пшик! (Шевч., І, 1963, 96); «Іти на Косів» — в тім був і початок, і середина, і кінець. А як, що́,.. чи не зійде все на пшик або ще на що гірше — до того мисль не доходила (Хотк., II, 1966, 226); Сідав [Іван] писати — горів, серце його радісно стискалося.. А тут з великого замаху вийшов пшик (Кол., Терен.., 1959, 185).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 415.