ПІДГУ́КУВАТИ, ую, уєш, недок., розм. Вигуками підтримувати кого-небудь, виявляючи солідарність з кимось. Попадя, почувши нелад, перша замовкла, за нею Проценко, один Довбня, наче змовився спершу, одно підгукував попові (Мирний, III, 1954, 211); — Ми протестуємо! — гукала якнайголосніше прокурорша Аня. — Протестуємо! — підгукувала їй поліцмейстрова одиначка Соня (Кач., II, 1958, 37); // Гукати кого-небудь, підкликаючи до себе. — А давай ось Мишка спитаємо, — посміхається Горпищенко і підгукує Демидового козарлюгу, що неподалік воює з гусаком (Гончар, Тронка, 1963, 57).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 420.