ПІ́ЗНО. Присл. до пі́зній. Другий розказував: як п’яниця пізно увечері йшов з шинку (Кв.-Осн., II, 1956, 229); — Сосну треба рубати пізно восени, — писав Професор (Ю. Янов., II, 1958, 124); Книжки дорогою пропали, а лист прийшов дуже пізно (Л. Укр., V, 1956, 100); — Схаменешся ти, та пізно, Солопію! (Г.-Арт., Байки.., 1958, 61); // у знач. присудк. сл. Орел змахнув крильми, підвівся на весь зріст, але було вже пізно: мотузок душив його і здирав із гілки (Тулуб, В степу.., 1964, 152).
◊ Ра́но чи пі́зно — коли-небудь у майбутньому (про те, що обов’язково відбудеться, трапиться). — Я вірю, що рано чи пізно, але ви, Орлюк, ще сіятимете десь над Дніпром це насіння (Довж., І, 1958, 285); Кожна людина рано чи пізно відчуває потребу звернутися в думках до минулого (Вітч., 8, 1965, 148).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 530.