ПІ́КНУТИ, ну, неш, док.
1. неперех., розм. Однокр. до пі́кати. — Добре панові сміятися, — пікнув Свєнціцький крізь сльози (Тулуб, Людолови, І, 1957, 53).
[І] не (хоч би, а́ні) пі́кнути — мовчати, не видаючи плачем, криком і т. ін. болю, жалю. — А того хтось поцілив!..Ані пікнув, неборачисько! (Фр., VIII, 1952, 319).
2. без додатка, також у сполуч. із сл. слово, розм. Намагатися негативно висловитися про кого-, що-небудь. — Тілько [тільки] ти мені слово пікнеш про батька та матір, я тебе з світа зживу… (Мирний, І, 1954, 162); — Що ж, славне товариство, пожаліємо чоловіка? — ..запитав Іван чумаків.. — Пожаліємо, коли він і слова не пікне в селі, — обізвались чумаки (Стельмах, І, 1962, 237).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 533.