ПІЄТЕ́Т, у, ч., книжн. Глибока повага, шанобливе ставлення до кого-, чого-небудь. Читаючи відомий твір Толстого «Детство. Отрочество. Юность» про дитинство, що з таким пієтетом одгукувався про його автор,.. я порівнював його з своїм дитинством (Вас., IV, 1960, 13); Я виріс в оточенні, де з безмежним пієтетом промовлялися імена Пушкіна, Лермонтова, Гоголя, Некрасова, Толстого, Тургенєва, Короленка, Щедріна (Рильський, III, 1955, 13); Чудово показав [Т. Шевченко у поемі «Сліпий»] величезний пієтет запорожців до козацького товариства-побратимства (Вітч., 7, 1967, 180).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 528.