РВУ́ЧКО. Присл. до рвучки́й 1-2. Зігрітий спогадами, Семен немов не помічав, як рвучко вітер метляв полами його розстібнутого кожушка (Сміл., Зустрічі, 1936, 160); Орися, бліда і злякана, побачивши Тимка, рвучко встала з-за столу (Тют., Вир, 1964, 96); Коні рвучко взяли з місця (Рибак, Переясл. Рада, 1948, 197); Килигей скомандував зробити перекличку. — Перший! Другий! Третій! — голосно, рвучко стали вигукувати з правого флангу фронтовики (Гончар, II, 1959, 44); Рвучко клацнув замок у дверях (Кучер, Зол. руки, 1948, 225).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 464.