РЕ́МСТВУВАТИ, ую, уєш, недок. Виявляти невдоволення ким-, чим-небудь, нарікати на когось, щось. Змучені спрагою дівчата все частіше ремствували на свого ватажка (Гончар, Таврія, 1952, 32); Нелегко було розчісувати й заплітати таку косу, доводилося раніше вставати, йдучи на роботу, але дівчина ніколи не ремствувала на те (Собко, Біле полум’я, 1952, 61); Жильці ремствували, колективно й поодинці писали скарги до газети, в область (Жур., Опов., 1956, 149); — Що ж, Петру, я не наполягаю, щоб ти відмовився од своїх намірів. Ішов ти далеко, мріяв про це, настроївся… Щоб потім на мене не ремствував, мовляв послухав, а тепер жалкую… (Чаб., Балкан. весна, 1960, 60); * Образно. Море глухо ремствувало, хвилі билися об берег шалено й гнівно (Горький, Опов., перекл. Хуторяна, 1948, 37).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 504.