РИПУ́ЧЕ, присл. Видаючи або створюючи рип (див. рип1). — Скільки ж пану треба? — спитав він по хвилі. І голос його бринів сухо й рипуче (Тулуб, Людолови, І, 1957, 281).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 538.