РОЗВІ́НЧАНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до розвінча́ти. Горе тобі, розвінчаний Правдою тиране! За державу тобі плата — Озеро огняне! (Кост., І, 1967, 107); Художня література, якщо вона хотіла зрозуміти, відобразити свого сучасника, повинна була відкинути ілюзії надкласовості, позакласовості, розвінчані життям ілюзії (Талант.., 1958, 25); // у знач. прикм. [Річард:] І жаль було, і заздро, що музика над стінами і над людьми панує, а мій коханий хист, моя скульптура в погорді, мов розвінчана цариця… (Л. Укр., III, 1952, 88); // розві́нчано, безос. присудк. сл. На тому засіданні шкільної ради, коли було розвінчано Конопельського, Миколу обрали старостою спальні (Збан., Курил. о-ви, 1963, 177).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 635.