РОЗГРІША́ТИ, а́ю, а́єш і РОЗГРІ́ШУВАТИ, ую, уєш, недок., РОЗГРІШИ́ТИ, шу́, ши́ш, док., перех., заст., рідко. Відпускати кому-небудь його гріхи. Великий Пан розуміє, розгрішає гріхи кохання, тривогу перед божевіллям, смертю, муки заздрості, тугу закоханих… (У. Кравч., Вибр., 1958, 297); Патріарх завжди розгрішує її і дарує їй проскурки, пляшечки святої води, іконки і хрестики (Тулуб, Людолови, II, 1957, 469); — Того, що він [отець Телесницький] робив з дітьми, я не прощу і не розгрішу ніколи (Фр., IV, 1950, 235).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 658.