РОЗКУ́ЧМАНИЙ, а, е, розм.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до розку́чмати.
2. у знач. прикм. Те саме, що розкуйо́вджений 2. Хлопець стріпнув розкучманою «полькою», підвів голову (Мушк., Чорний хліб, 1960, 124); Не повернувся [Сивоок] до князя. Наставляв і далі на нього свою розкучману.. голову (Загреб., Диво, 1968, 672).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 721.