РОЗПУ́ТНИЙ, а, е. Який вдається у розпусту, має аморальну поведінку. — Море — це розпутна красива жінка, яка хвилює більше за всіх цнотливих голубок (Ю. Янов., II, 1958, 40); — Ця злюща, розпутна пані листи облудні якісь писала супроти наших людей (Ле, Наливайко, 1957, 351); — Господи, який ви розпутний. Які у вас очі недобрі (Стельмах, І, 1962, 583); // Власт. розпутникові, такий, як у розпутника. Знає [Левко] дуже добре, що в монастирі не спасаються, а ведуть розпутне життя (Коцюб., III, 1956, 144); Скалічила [Любов Прохорівна], зіпсувала почуття, як урочисті бокали надпила розпутними устами… (Ле, Міжгір’я, 1953, 94); Гордо несла [Юлія] свою розпутну красиву голову і обліплені шовками стегна (Тют., Вир, 1964, 404).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 785.