РОЗРУМ’Я́НЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до розрум’я́нити. Щедро, у всю щоку, розрум’янена вітром, ступала [Настя] повагом вузенькою второваною стежечкою (Ряб., Золототисячник, 1948, 49); — Добридень! — привітався Іван, розрум’янений від збудження (Кол., Терен.., 1959, 36).
2. у знач. прикм. Який розрум’янився, став рум’яним. Молода розрум’янена дівчина з росинками радості на віях дерла на шматки вовняну червону хустину і роздавала хлопцям, що чіпляли їх до кашкетів, а то й просто до сорочок (Вільде, Сестри.., 1958, 268); Розрум’янене довгасте обличчя здригалось од хвилювання (Стельмах, На.. землі, 1949, 327).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 797.