РОЗТРОЮ́ДЖЕНИЙ, а, е, розм.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до розтрою́дити. Розтроюджена справниковими канчуками спина боліла й щеміла (Добр., Очак. розмир, 1965, 60).
2. у знач. прикм. Те саме, що роз’я́трений 3. Вернувся Чіпка з Гетьманського додому з розтроюдженим лихом у серці (Мирний, І, 1949, 390); Катря.. остудила його запал, вгамувала наче його розтроюджене серце (Кучер, Прощай.., 1957, 435).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 834.