РОЗХМА́РЮВАТИСЯ, юється, недок., РОЗХМА́РИТИСЯ, иться, док.
1. Ставати ясним, безхмарним (про небо, обрій і т. ін.). Морозно. І небо розхмарилось — зорями глянуло (Головко, І, 1957, 153); // безос. Зникати з обрію, розходитися (про хмари). [2-й чоловік:] Обсушились би ще трохи, доки зовсім розхмариться (Кроп., II, 1958, 493).
2. перен., розм. Розвіюватися, зникати. — Спи, мамо!.. Хай уві сні уста твої всміхнуться — і розхмариться смуток (Головко, І, 1957, 55).
3. перен. Ставати радісним, привітним. Поздоровкався [Давид] з батьком. Той навіть аж розхмарився, та хіба на мить, — знов брови обважніли й нависли (Головко, II, 1957, 20); // Набувати радісного, веселого виразу. — Ти вже йдеш? — поквапно спитала Оля, боячись, що Сашко піде кудись і вона не скаже йому оті слова, від яких його похмуре обличчя неодмінно має розхмаритись (Юхвід, Оля, 1959, 53).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 852.