РОЗШУМІ́ТИСЯ, млю́ся, ми́шся; мн. розшумля́ться; док. 1. Почати сильно і довго шуміти. Надійшла весна весела, Закипіли в праці села, Розшумілися лани (Рильський, Урожай, 1950, 40); Там, де кров пролито під гарматний грім, розшумілось жито колосом густим (Сос., Зел. світ, 1949, 24); Розшумілися піснями гори й вулиці твої [Києва], і співають разом з нами голосисті солов’ї (Гонч., Вибр., 1959, 113); *Образно. Будуть знов казки та небилиці, Розшумляться спогади, мов сад (Мал., Звенигора, 1959, 62); // Почати голосно кричати, лаятися і т. ін. Він не хотів розуміти. Розшумівся, як самовар, що ось-ось має збігати (Коцюб., II, 1955, 395).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 869.