РУБ1, а, ч., розм.
1. Вузький край, кромка чого-небудь; ребро. Весла лягли на воду рубом, сіть клалась на самісіньку воду. Ні одна крапля не ляпнула, не сполохала водяної птиці (Н.-Лев., І, 1956, 54); Рубом великої незграбної руки красномовно розгладив [дід] вуса — ніби йому вже піднесли виповнену чарку (Збан., Малин. дзвін, 1958, 6).
2. рідко. Шов на тканині; рубець.
◊ [І] Ру́ба сухо́го не зоста́лося (не оста́лося, не зали́шилося) на кому — хтось зовсім змок. І руба сухого на йому не осталось (Номис, 1864, № 579); Руб ру́ба позива́є (кли́че) — про що-небудь дуже поношене. — Адже ж ходив [Чіпка] до цього не тільки в шитих [сорочках], а часом у таких, що руб руба позиває… (Мирний, І, 1949, 360); Руб руба кличе (Номис, 1864, № 1532).
РУБ2, бля́, ч., розм. Те саме, що карбо́ванець 2. Копійка руб береже (Укр.. присл.., 1963, 295; [Юхим:] Як же ж я, хазяйський син, та піду у свиті, щоб мене підняли на глум? Дайте.. руб серебра на ситцеву рубашку! (Кроп., II, 1958, 45).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 890.