РУБЦЬО́ВАНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до рубцюва́ти. На крайній східець ганку став рослий Палійчук, підняв угору велику, вогнем і залізом печену та рубцьовану руку, і навколо почав стихати гомін (Стельмах, І, 1962, 625); // у знач. прикм. Ще нили рани, і навіть ремені баянів давили боляче рубцьовані плечі (Цюпа, Назустріч.., 1958, 236).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 894.