РУ́НА1 див. ру́ни1.
РУ́НА2 див. ру́ни2.
РУ́НА3, рун, мн. (одн. ру́но, а, с.). Молоді, густі сходи посівів; вруна. — Сей рік зарідливий буде. Подивитись на руна польові: жита такі, що й вуж не пролізе (Вовчок, І, 1955, 147); Дубки стали вже вищими за жито, і тепер їхній затінок оберігав його руна (Ів., Дубок, 1950, 15); // Густа, буйна зелень. Надвечір між тополями, де затінок тримається цілий день і степова трава хвилястими рунами лежить по землі, стоять столи на честь льотчика (Гончар, Тронка, 1963, 10); * У порівн. Кругом хати ріс зелений та густий, як руно, шпориш (Н.-Лев., III, 1956, 323).
РУНА́, и́, ж., діал. Луна. Засне долина. На калині І соловейко задріма. Повіє вітер по долині,— Пішла дібровою руна, Руна гуляє, божа мова (Шевч., І, 1963, 18).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 909.